Понеділок, 17 лютого 2014 12:01

З ІСТОРІЇ МИРГОРОДСЬКОЇ МІСЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ

Автор 
Рейтинг матеріалу
(1 Vote)

Чи багато знайдеться на Полтавщині, а то й у всій Україні бібліотек, вік яких досягнув півтора століть? Одна з них – Миргородська міська бібліотека імені Давида Гурамішвілі. 2011 року їй виповнилося 150 років.

Основу її фондів заклала заснована ще 1861 року перша Миргородська міська громадська бібліотека, створення якої пов’язане з ім’ям українського письменника-демократа Анатолія Патрикійовича Свидницького (1834-1971).

Миргород початку 60-х років ХІХ століття був невеликим провінційним повітовим містом, яке мало чим відрізнялося з-поміж 

інших міст Полтавської губернії. Проте Миргород мав духовну ауру, 

створену завдяки іменам відомих діячів, пов’язаних з цим містом.

 

У Миргороді середини ХІХ століття ще збереглося відлуння давніх демократичних традицій минулого ХVІІІ століття, ще доживали віку старожили, які пам’ятали козаччину. Ще в козацьких та дворянських сім’ях передавалися столітні перекази про їхніх предків – козаків Миргородського полку, ще не згасла пам'ять про його славну минувшину,  про  бойове  лицарство,  яке  ходило  в  бої  за  святую  правду – волю.

Ще  згадувалися  вільнолюбиві  прагнення  миргородського  полковника  Григорія  Лісницького,  одного  з  головних  сподвижників  гетьмана  Івана  Виговського,  і  незабутня  трагедія  Івана  Мазепи.  Ще  не  канули  в  морок  забуття  автономістські  домагання  української  еліти  кінця  ХУ111  століття,  носіями  яких  були,  зокрема,  брати  Василь  і  Петро  Капністи.Ще  зовсім  живою  пам’яттю-раною  відлунювала  в  серцях  миргородців  згадка  про  рух  декабристів  ( брати  Муравйови-Апостоли, М.Лорер, М.Шершевицький).

У  краї  ще  витав  гордий  дух  грузинського  поета  Давида  Гурамішвілі,  Миргородщина  пишалася  ім’ям  свого  геніального  сина    Миколи  Гоголя.  Ще  яскріла  пам'ять  про  перебування  в  місті  1845  і  1859  роках  великого  Тараса  Шевченка,  а  його  відхід  у  вічність  1861  року  болем  відгукнулася  в   душах  миргородців,  які  святобливо  промовляли  його  ім’я.  У  середині  Х1Х  століття  на  миргородському  небосхилі  засвітилася  зірка  майбутнього  таланту  українського  прозаїка  Панаса  Мирного – Панаса  Рудченка,  який  узяв  собі  до псевдоніма  назву  нашого  міста.

Разом  із  тим  Миргород  початку  60-х  років  Х1Х  століття  був  поглинутий  безпросвітністю  міщанського  існування,  у  місті  згасали  імпульси  духовного  й  інтелектуального  життя.  Порожнеча  беззмістовності  гнітила   миргородців.

Ще  Тарас  Шевченко  1845  року  в  листі  до  своїх  знайомих  подружжя  Родзянків  розповів  про  підмічену  ним  рису  дозвілля  миргородців,  гідну,  на  його  погляд,  гострого  спостережливого  ока  Миколи  Гоголя:  «Чиновники,  закінчивши  денне  служіння  в  судах  земському  й  повітовому,  рушають  компанією  за  десять  верств  на  вільну  (  тобто  вільний  продаж  горілки)  і,  випивши  по  восьмушці,  повертаються  по домівках  обідати».  От  і  вся  « духовність».

Анатолій  Свидницький  теж  підмічав  непривабливі  риси  миргородського  побутування:  і  примітивність  існування,  і  грубість  неосвіченої  молоді  (  письменника  неприємно  вражало, що,  наприклад,  місцеві  парубки  брутально  називали дівчат  вівцями),  і  пагубний  уплив  російської  солдатчини,  що  знайшло  відбиток  у  сороміцьких  парубочих  піснях  і  мові,  «до  краю  зламаній  на  московське».  І як  наслідок  побаченого  й  почутого  - слова  Свидницького:  «…доконав  мене  Миргород,  що  знав,  я  забув,  бо  й  освіжитись  було  нічим,  не  те  що  ще  й    нового  придбати».

«Миргородська  калюжа» - геніальний  образ  і  символ,  народжений  Гоголем, - поглинала  і  здатна  була  поглинути  ще  й  цілі  покоління  жителів міста.  Загрозу  цього  молоху  бездуховності  відчули  всі,  хто  не  втратив  здатності  до  думки  й  дії.

За  таких  умов  визрівала  ідея  створення  у  місті  бібліотеки,  яка  б  несла  людям світло  знань,  будила  б  розум  і  серця,  бібліотеки, яка  була  б  доступною  усім  верствам  населення  Миргорода.

Анатолій  Свидницький  прибув  до  Миргорода  восени  1860 року.  Син  священника  з  Поділля,  не  маючи  матеріальних  можливостей  закінчити  історико – філологічний  факультет  Київського  університету,  він  змушений  був  скласти  іспити  при  університеті  на  право  вчительської  діяльності.  Молодий  педагог  прибув  до  Миргорода  на  посаду  вчителя  російської словесності  Миргородського  повітового  училища.  Цей  заклад  був  розташований  у правобережній  частині  міста,  в  районі  сучасного  хлібозаводу,  поряд  із  пожежнею.   Письменник,  людина  демократичних  поглядів,  патріот  України, педагог,  близький  до  народу,  Свидницький  негайно  поринув  у  бурхливу  громадсько-просвітницьку  діяльність.  У  перший рік  свого  життя в Миргороді  йому  вдалося  об’єднати  навколо  себе  однодумців – представників  місцевої  інтелігенції.

1861  року  Анатолій  Свидницький  відкрив  у  Миргороді  недільну  школу  для  дорослих,  яка  розмістилася  в  одному  приміщенні  з  повітовим  училищем  і  в  якій  він  був  єдиним  учителем,  маючи  що  хіба  юних  помічників – учнів  останнього  класу  повітового  училища  Івана  Зубківського  та  Оксентія  Богаєвського.  Школа  зажила  величезного  успіху  серед  народу.  Навчання  Анатолій  Петрікійович  проводив,  незважаючи  на  урядову  заборону,  українською  мовою,  вчив  грамоти  на  творах  українських  письменників,  розповсюджував  тоді  «метелики» - невеликі  дешеві  книжечки  з  творів   української  літератури,  які  видавалися  саме з просвітницькою  метою  для  простих  людей.

Понад  усе  молодий  педагог  любив  творчість  Тараса  Шевченка.  Саме  той  трагічний  для  України  рік – рік  смерті  Кобзаря – став  часом  підйому,  духовного  злету  миргородської  людності  серед  загального  сірого  мороку  й  буденності  тогочасного  життя.  Свідок  і  юний  учасник  тих  подій  Іван  Зубковський  (у  майбутньому  засновник  Миргородського  курорту)  через  багато  літ  згадував  про  той  величезний  вплив,  який  мала  творчість  Тараса  Шевченка  на  людей,  розповідав,що  що  місцева  молодь перекладала  вірші  Шевченка  на  пісні,  які  співала  на  вечорницях  і  «вулицях»,  і  ці  твори  витіснили  солдатські  грубі,  нецензурні  пісні.

Водночас  із  створенням  недільної  школи  А.  Свидницький  загорівся  ідеєю  відкриття  міської  громадської  бібліотеки.  Одним  із  співзасновників  Миргородської  громадської  бібліотеки   був  земський  лікар  Никандр Семенович  Кашинський  (? – 1884),  просвітницький  діяч,  який  понад чверть  століть  працював  у  місті.  Він  мав  власну,  хоч і невелику, але  змістовну  бібліотеку,  якою  дозволяв  користуватися миргородцям.  Особливо  тепло  він  ставився  до  молоді,  чим  заслужив  її  взаємність.  Коли  до  Миргорода  прибув  А. Свидницький,  який  теж  мав  бібліотеку  і  був  за  натурою  палким  просвітником,  ці  двоє  людей  швидко  збагнули,  що  їм  слід  об’єднати  їхні  дії  й  зусилля.  Книжки  з  їх  власних  зібрань  стали  основою  фонду  першої  громадської  бібліотеки  Миргорода.

Свідчення  про  те,  де  розміщалася  перша  міська  громадська  бібліотека,  суперечливі.  За одними даними,  вона  при  самому  початку,  знайшла  притулок  у  будинку  миргородця  Березовця (нині  це  територія  будинку    №17 по  вулиці  Воскресінській),  за  іншими переказами – у  флігелі  на  подвір’ї  дрібного  миргородського  поміщика  Ярошенка.

Згодом  громадська  бібліотека  розташовувалась  в  різних  приміщеннях  Миргорода.  Про  неї  швидко  пішла  добра  слава.  Спраглі  знань  люди – міщани,  ремісники,  селяни – потяглися  на  той  вогник,  приходили  люди  із  сіл  повіту.  З’явилися перші  помічники.  Книжки  видавав  сам  Анатолій  Петрікійович,  а  допомагав  йому  фельдшер  міської  лікарні  Попик.  Постійними  добровільними  помічниками  Свидницького  в  роботі  бібліотеки  були  Никандр  Кашинський  і  Данило  Дядик,  секретар  Миргородського  земського  суду.  

На  ідею створення  громадської бібліотеки  відгукнулися  і  дворяни  Миргородщини.  Багатий  дідич  із  села  Шарківщини,  губернський  секретар  Петро  Єгорович  Родзянко,  власник  великопомісного  маєтку,  де  налічувалося  понад  500 душ  чоловічої  статі,  1861  року  подарував  для  бібліотеки  дуже  багато  книжок.  Миргородський  дворянин  Власенко І.С.,  зберіг  у  себе  в  дома  книжки  українською  мовою  для  недільної  школи  Свидницького,  які  не  дозволялося розповсюджувати ,  їх  таємно  доставляли  до  Миргорода  з  Києва  від  нелегального  гуртка.

1861  року  в  будинку  лікаря  Кривулі  А.  Свидницький  став   улаштовувати  літературні  й  вокально-музичні  вечори,  на  які  охоче  приходило  місцеве  дворянство,  інтелігенція.  Кошти,  отримані  від  цих  вечорів,  Свидницький  та  його  друзі  спрямовували  на  придбання  книжок  для  громадської  бібліотеки.

Перший  вечір  А.  Свидницький  провів  у  залі  поштової  станції,  де  читали твори  Шевченка,  Пушкіна й  тогочасних  авторів.  Цей  незвичний  для  Миргорода  літературний  захід  мав  великий  резонанс.

Подібні  вечори  влаштовувалися  також  у  приміщенні  повітового  училища,  де  служив  Свидницький,  і  в  будинку  Печерського  на  Гоголівській  вулиці.  Вечори  були  велелюдними.  За  участь  в  них  брали  невелику плату – по  30  копійок,  але  в  суму  назбирувалися  значні  кошти.

Декабрист  Матвій  Іванович  Муравйов-Апостол (1793-1886),  який  1856  року  повернувся  з  сибірського  заслання  й  жив  у  Москві,  на  початку  60-х  років  бував  у  краї своєї  молодості – Миргородщині,  де  все дихало  для  нього  спогадами  про  буремні  двадцяті  роки.  Він  був  знайомий  з  лікарем  Н.Кашинським.  На  прохання  останнього  в  селі  Хомутці, де  розміщався  родовий  маєток  Муравйових-Апостолів,  1864  року  було  влаштовано  вокально-музичний  вечір,  кошти  від  якого  теж  пішли  на  розвиток  і  збагачення  Миргородської  громадської  бібліотеки.

Влаштовувати  літературні  вечори  тоді  було  не надто  легкою справою:  потрібен  був  дозвіл  губернатора,  крім  того,  пильно стежила  за  такою  діяльністю  поліція,  вбачаючи  в  заходах  вільнодумство  і  крамолу,  всіляко  перешкоджала  їхньому  проведенню.  Тож  якщо  в  роки  піднесення  громадська  бібліотека  мала  річний  прибуток  300  карбованців,  то  в  часи  переслідувань  вона  ледве  животіла.

Анатолій  Свидницький  жив  у  Миргороді  недовго. Проте  слід, який  він  залишив  по  собі,  зберігся  в  пам’яті  миргородців  назавжди.  Після  від’їзду  Свидницького  з  Миргорода  справу  створеної  ним  громадської  бібліотеки  продовжив  його  друг  Н.  Кашинський.  Саме  в  його  будинку  по  вулиці  Гоголя  (колись  була  їдальня  СШ№1)  знайшла  притулок  ця  багатостраждальна  бібліотека.  Там  вона  перебувала  до  самої  смерті  Никандра  Семеновича. Він  сам  видавав  книжки  читачам,  сприяв  популяризації  бібліотеки,  зростанню  її  книжкового  фонду..

Кашинський  як  лікар  був  знайомий  із  багатьма  поміщиками  Миргородщини  й  тому  мав  змогу  залучити  їх до  благодійництва  на  користь  громадської  книгозбірні.  Миргородські  юнаки – брати  Іван   та  Микола  Зубківські,  а  також  брати  Олександр  та Юхим   Ксьонзенки  всіляко  допомагали  лікареві  Кашинському:  склали  новий  бібліотечний  статут,  підготували  до  друку каталог  бібліотеки,  куди ввійшли  не  тільки  книжки,  а  й  щонайцікавіші  статті  із  старих  журналів,  які  збереглися  в  бібліотеці

Великий  внесок  в  розвиток  громадської  бібліотеки  зробила  родина  Зубківських. 1876  року  Андрій  Феодосійович  був  затверджений  на  посаду  директора  Миргородської  громадської  бібліотеки.

Не  стояли  осторонь  цієї справи  й  молоді  сини  Афанасія  Зубківського.  У  80-их  роках  правління  Миргородської  громадської  бібліотеки  було  колегіальним.  1882  року  завідувачами громадської бібліотеки  були   три  особи:  Никандр  Семенович  Кашинський  та брати  Зубківські. 1907  року  Іван  Андрійович  Зубківський  був  почесним  членом  дирекції  громадської  бібліотеки.

Перша  Миргородська  бібліотека  сприяла  розвиткові  в  місті  засад  громадськості.  Якщо  спочатку  її  діяльність  будувалася  на  принципах  добровільності  внесків  і  пожертв,  то  згодом  було  вироблено  статут  бібліотеки,  який  уладнував  стосунки  в  цьому  закладі.  Кістяк  бібліотеки  становили  її  передплатники (вони  й  читачі  і  господарі  бібліотеки),  які  порядкували  на  засадах  громадського  самоуправління;  щороку    з – поміж  себе  вони обирали  дирекцію  бібліотеки  й  ревізійну  комісію,  які  раз  на  рік  на  загальних  зборах  членів – передплатників  звітували  про  роботу  й  витрачені  кошти.

Справляння  плати  за  послуги  бібліотеки  було  диференційоване:  1907  року,  наприклад,  для передплатників  першого  розряду  встановлювалася плата  в  сумі  60  копійок  на  місяць  за  одну  книгу,  другого  розряду – 30  копійок,  третього – 15  копійок  за  книжку.

1907  року  бібліотека  переживала  не  найкращі  часи,  число  її  передплатників  зменшилось  на  20  осіб.  Дошкуляла  матеріальна  скрута.  Щоправда,  в  ці роки  громадській  книгозбірні  допомагав  Комітет  народної  тверезості, надавши  їй  безоплатне  приміщення.

Згідно  зі  статутом  бібліотека  могла  сприяти  своїм  членам – передплатникам  у  досягнення  просвітницьких  завдань:  влаштування  публічних  лекцій,  аматорських  вистав,  відкриття  книжкового складу  тощо.  Миргородська  громадська бібліотека  діяла  під  гаслом  «Кожен  працює для всіх,  усі – для  кожного».

На  базі  громадської  бібліотеки  велась  помітна  видавнича  робота:  друкувались  каталоги,  а  також  щорічні  короткі  повідомлення  про  діяльність  цієї  фундації.

Проте  не  все  було  так  уже й  безхмарно.  Царський  режим  від  часів  Свидницького  до  початку  ХХ  століття  вбачав  у  бібліотеці  свого ворога – як  потенціального  розсадника  вільнодумства  серед  населення.  Довелося  бібліотеці  зазнати  і  таких  ганебних  дій  влади  як  заарештування   каталога  й  конфіскація  книжок  та  журналів  небажаного  для  можновладців  змісту   й  вирізування  статей  із  часописів. Ентузіасти  громадської  бібліотеки  змушені  були переробляти  каталог  і  передруковувати  його.

У  Миргородському  краєзнавчому  музеї  збереглася  рідкісна  брошура:  «Каталог  книг  и  журналов,  находящихся  в  Миргородской  Общественной  Библиотеке».

Це  видання  дає  можливість  скласти  уявлення  про Миргородську  громадську бібліотеку  початку  ХХ  століття.  Каталог  має  сім відділів:  Відділ   1  (65книжок).  Богослов’я.  Логіка.  Психологія. Філософія.

Відділ  11 (508 книжок). Словесність. Зібрання  творів  російських  та іноземних авторів,  романи,  повісті,  оповідання,  драматичні  та  інші твори.

Відділ  11  український (55 книжок)

Відділ  111 (69 книжок)  Критика. Бібліографія. Історія  літератури  й мистецтва.

Відділ  1У  (142 книжки)  Історія.  Біографія.  Археологія.

Відділ   У  (70 книжок).  Географія. Етнографія  й  подорожі.

Відділ  У1 (132 книжки). Політичні. Юридичні  й  соціальні  науки.

Відділ  У11  (145  книжок)  Природознавство. Медицина.  Ветеринарія. Математика.  Технологія  й  сільське  господарство.

Усього  в бібліотеці  налічувалося  1211  назв  видань.  Але  фактично  книжок  було  значно  більше,  бо  часто  за  одним  інвентарним  номером  числились  багатотомні  і  серійні  видання,  в  яких  налічувалось  кілька  томів  чи  брошур.

У  бібліотеці  зберігалися  твори  авторів  від античних  часів  до  сучасних,  видання  Х111 – Х1Х  та  початку  ХХ  століть,  літературні  збірники  та  альманахи.  Значною  була  бібліотечна  «Гоголіана»,  твори  В. Авенаріуса «Гоголь  гімназист»  і  «Гоголь  студент»,  «Матеріали  до  біографії  Гоголя»  В.  Шенрока  в  4-х  томах  та  багато  інших  видань.

Миргородці  мали  змогу  читати  «Гетьмана  Мазепу»  Ф.  Уманця,  твори  істориків  В.  Антоновича,  М.  Аркаса,  М.  Грушевського,  О.  Єфименко,  М.  Карамзіна,  М.  Костомарова,  С.  Соловйова  та  інших.  Збереглась  добірка  краєзнавчої  літератури,  твори письменників – миргородців  із  походження  Панаса  Мирного,  Володимира  Самійленка,  Івана  Рудченка,  унікальне  (як  на  сьогоднішній  день)  видання – історико-етнографічний  нарис  учителя  з  Миргородського  повіту  Тимофія  Устименка   «Село  Зуевцы,  Миргородского  уезда» (Полтава,1894).

Із  часом  надбання  першої  миргородської  книгозбірні  розпорошилися:  одні  зносилися  й  були  списані  як  уже  не  придатні  для  користування,  деякі  потрапили  до   Миргородського  краєзнавчого  музею,  а звідти – до  інших  музеїв  Полтавщини.  Наприклад,      у  Полтавському  літературно – меморіальному  музеї  І. П.  Котляревського  збереглися  примірники  журналу  «Основа»  за  1861  рік,  на  яких  стоять  помітки  колишньої  громадської  бібліотеки.

На  початку  ХХ  століття  у  Миргороді  зростає  кількість  бібліотек.  З’являється  бібліотека  Комітету  народної  тверезості,  сільськогосподарська,  приватні  бібліотеки,  якими  користувалися  миргородці,  проте  Миргородська  громадська  бібліотека  мала  незмінний  успіх  серед  читачів.

Але  доля  її  була  нелегкою.  Вона довго  поневірялася  по  найманим  помешканням,  тісних  і  незручних.  Гостро  поставало  питання  про  будівництво  спеціального  приміщення  для  бібліотеки.  Дирекція   книгозбірні  вбачала  своє  щонайважливіше  завдання  у  будівництві  нового  приміщення  саме  для  громадської бібліотеки.  Але  їхнє бажання  залишилося  нездійсненим…

В  роки  Великої  вітчизняної  війни  фонди  бібліотек  України  були  знищені  німецько – фашистськими  загарбниками,  в  тому  числі  і  міської  бібліотеки.  Були  знищені  унікальні  твори  з  історії  України,  чимало  рукописів  та  друкованих  видань.  Та  вже  в  жовтні  1943  року  бібліотека  відновила  свою  діяльність.

1946  рік.   Комітет  у справах  культурно – освітніх  установ  при  Раді  Міністрів  УРСР  видає « Реєстраційне свідоцтво»   про  те,  що  Миргородська  міська бібліотека  дорослих,  що  знаходиться  при  Миргородському  райвідділі  культурно – освітньої  роботи  зареєстрована  20  жовтня  1946  року  в  Миргородському  відділі  культурно – освітньої  роботи  під  №1. 

А  бібліотека продовжувала  поневірятись   в  непридатних  для  її  функціонування  приміщеннях.  Починаючи  з 1944  року  до  другої  половини  50-х  років  ХХ  століття  адміністрація  книгозбірні  розам  з  представниками  Полтавського  облВНО  роблять  періодичні  обстеження  умов  праці  і  подають  клопотання  про виділення  власного  приміщення  для  бібліотеки.

І  тільки  влітку  1955  року  було  відкрито  приміщення  по  вулиці  Жовтневій,  8  (нині  Незалежності, 1).  В  котрому  бібліотека  розмістила  свої  фонди  і  працює  по  сьогоднішній  день.  В  тому  ж  таки  році  їй  було  присвоєно  ім’я  Д.  Гурамішвілі,  на  відзначення  250- річчя  від  дня  народження  видатного  грузинського  поета,  який  пов’язав  своє  життя  з  Україною.

З  того  часу  промайнуло  багато  років.  Здобуття  Україною  Незалежності  поставило  перед  книгозбірнею  нові завдання  і  виявило  нові  проблеми.  Бібліотека  переживає  фінансові  труднощі,  відсутність  комплектування.  І  такою  новою  формою  роботи  в  нових  соціально – економічних  умовах  стають платні  послуги.  Стають  у  пригоді  благодійні  фонди:  Українсько – американський  фонд  «Сейбр – світло».  «Відродження». Бібліотека  плідно  працює  з  видавництвами  «Укркнига».  «Кондор», «Знання»,  «Смолоскип».  Останній  щорічно  з  нагоди  Дня  Незалежності  України  дарував  бібліотеці  цілі  тематичні  добірки  літератури  різної  тематики.

Бібліотека  підтримувала  і  сьогодні  підтримує  теплі  зв’язки  з  письменником – земляком  Анатолієм  Дімаровим,  котрий допомагає  доукомплектовувати  фонд  бібліотеки  своїми  новими творами,  так  і  творами  своїх  колег.  А  Олеся  Чегут  (американка  українського  походження)  передала  у  дар  книгозбірні  понад  100  примірників  книг  української  діаспори.

Починаючи  з  1994  по  2001  рік  при  бібліотеці  діяв  літературно – мистецький  клуб  «Світовид»,  створений  за  ініціативою  краєзнавця  Ганни  Бабич.  Засідання  клубу  було  справжнім  святом  інтелігенції  міста та  його  громади. До  роботи  клубу  були  залучені  відомі  діячі  літератури  та  мистецтва  як  Миргорода  так  і  інших  міст  України,  заслужений працівник  культури    України  В.  Ханко, кандидат  філологічних  наук    НАН  України  М. Дмитренко,  член  НСП  України,  лауреат  премії  В. Марченка,  наш  земляк  Антон  Дмитрович  Шевченко,  та  Н. Харасайло,  член  НСП   України,  член  спілки  журналістів  України.

Час,  в  якому  ми  живемо,  час  нових інформаційних  технологій,  які  ведуть  до  збільшення  потоку  інформації,  що  вимагає  від  користувачів  сформованості  інформаційних  умінь,  знаходити,  обробляти,  запам’ятовувати  інформацію.  У  цих  умовах  користувачеві   необхідно  орієнтуватися  у  широкому  аспекті  сучасних  новітніх  технологій.

Тож  за  сприяння  міської  влади,  Міського  відділу  культури  і  туризму  2008  року  було  відкрито  Інтернет – центр  тому,  що  сучасна  книгозбірня – це  не  тільки  сховище  рукописних  чи  друкованих  документів,  але  й  електронних  ресурсів.  А  це  є  ознакою сучасної бібліотеки.

Як  загальнодоступна,   соціокультурна  установа,  міська книгозбірня  сьогодні  проводить  різноманітні  масові  дійства,  відкриті  для  відвідування  всіх  бажаючих. Великою популярністю  користуються  зустрічі  з  відомими  письменниками,  літературно-музичні  композиції,  літературні  та  мистецькі  години,  книжкові  виставки-персоналії, виставки-вернісажі, Дні  інформації  та  Бібліографії,  краєзнавчі години  та  години  пам’яті.

150-річна  історія  Миргородської  книгозбірні  доводить, що  в  усі  роки  свого існування  вона  була  потрібна  громаді  міста як  джерело  знань  і  як  культурний  осередок.  Сьогодні  бібліотека  в  пошуках  нових  форм  і  методів  роботи.

 

Людмила Розсоха,

заслужений працівник культури України, 

краєзнавець, заступник директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею.

 

Читали 425 рази Останнє редагування Вівторок, 04 березня 2014 09:12