Понеділок, 24 червня 2019 00:00

Шляхами мужності і слави

Автор
В Миргородській міській публічній бібліотеці для дорослих ім. Д. Гурамішвілі діє книжково-ілюстративна виставка "Шляхами мужності і слави" з 17 червня, щоденно, крім п'ятниці та суботи з 9.00 до 18.00.
Не дивлячись на те, що багатьом визнаним і компетентним військовим історикам вдалося майже в найдрібніших подробицях, відтворити хід подій тих далеких років і знайти відповідь на безліч питань, перед нами напевно ще на тривалий час залишиться незрозумілим одне - чому за права, благополуччя і прогрес однієї частини людей, об’єднаних якоюсь загальною ідеєю, обов’язково повинні розплачуватися своїм життям, здоров’ям і перспективами інші?
22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить ..., і шквал крові, болю і смерті. Він тривав кілька довгих років, одних із самих довгих років в житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі. А багатьом не вдалося. Не судилось пережити цю мить, адже це тільки мить у тисячолітній історії всього нашого людства. Невже ми забули про це?
Кожен раз в цей День ми згадуємо. Згадуємо про тих, хто так і не повернувся з цієї війни. Про тих, хто кров’ю і потом відстоював нашу перемогу. Про тих, хто першим прийняв на себе цей страшний удар і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані іншими людьми. Людьми, схожими на нас. З тими ж бажаннями, з тією ж жагою до життя. Людьми з сім’ями, у багатьох з яких теж були діти, і може даже онуки. І, напевно, вони теж хотіли жити в мирі та злагоді ...
Пам’ять - хитра штука. Вона частенько зраджує нам. А потім знову 22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить ... і ...
Ніхто не забутий! Ніщо не забуте! Так ми говоримо своїм дітям. Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми закріпили цю пам’ятну дату в наших серцях. Вона є в наших національних календарях, за даними проекту DilovaMova: Україна встановила цю дату Указом Президента України від 17-го листопада 2000-го року № 1245/2000, вона має назву «День скорботи і вшанування пам’яті жертв Війни в Україні»; Росія - Указом Президента Російської Федерації від 8-го червня 1996 року № 857 "Про День пам’яті і скорботи"; Білорусія 22-е червня відзначає як «День всенародної пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни». Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства по відношенню до нас і наших дітей?
Вона є. Залишивши образи, ми навчилися прощати. Ми вміли прощати завжди. Прощати і не ображатися на людство за те, що воно допустило подібний хід розвитку подій. Ми навчилися любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч з нами. Любити життя, а не смерть, ненависть і агресію. Тому ми виграли тоді. Тому перемагаємо зараз. І не дай нам Бог забути про це!.
На данном изображении может находиться: 1 человек
 В Миргородській міській публічній бібліотеці для дорослих ім.Д. Гурамішвілі діє книжково-ілюстративна виставка "Конституція України – оберіг нашої держави" з 17 червня, щоденно, крім п'ятниці та суботи з 9.00 до 18.00.
Конститу́ція — основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та громадян.
Термін конституція у різні часи використовувався неоднозначно. Він походить від латинського слова constitutio, що вживалося для постанов і розпоряджень, зокрема законодавчих актів імператорів часів Стародавнього Риму (лат. constitutiones principis: edicta, mandata, decreta, rescripta).
До української мови цей термін прийшов через англійську та французьку мови. З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог — «політія») для позначення нормативно-правових актів важливого державного значення, зокрема, наприклад, акти, що їх видавав візантійський імператор Юстиніан (VI ст.) з метою проведення кодифікації римського права, а також відома «Афінська політія». Пізніше термін широко використовувався у канонічному праві для позначення важливих визначень, зокрема указів, що видавалися Папою Римським й наразі називаються апостольською конституцією.
У середньовічній Європі конституціями називали акти, у яких закріплювалися привілеї та вольності феодалів (наприклад, Велика хартія вольностей 1215 року в Англії; акти Фрідріха II — «Конституція про права князів духовних» 1220 року, «Конституція про права князів світських» 1232 року; Великий березневий ордонанс 1358 року у Франціїтощо).
У сучасному значенні нормативно-правовий термін «конституція» вперше вжив Шарль-Луї де Секонд Монтеск'є (1689–1755), який, серед іншого, використовував його для характеристики державного ладу тогочасної Великої Британії.
Нет описания фото.
Понеділок, 10 червня 2019 00:00

Нам сподобалось, а Вам?

Автор

На данном изображении может находиться: 1 человек

Миргородська міська публічна бібліотека для дорослих ім. Д. Гурамішвілі запрошує переглянути виставку "Нам сподобалось, а Вам?" Присвячину Дню журналіста, який відзначається згідно з Указом Президента від 25 травня 1994 року щорічно 6 червня.

Саме в цей день 1992 року Спілка журналістів України була прийнята до Міжнародної федерації журналістів, яка є найбільшою в світі організацією професійних працівників ЗМІ, нагадує Укрінформ.

Слово журналіст і журналістика походить з французької мови. Journal - «газета» - виникло як скорочення словосполучення papier journal і означає «щоденний папір (листок)», що в свою чергу походить від латинського «щоденна звістка». Тобто, журналісти – це вісники, ті, що оповіщають, приносять щоденні звістки.

Прообразом газети вважають стародавні рукописні новини.

Ще Юлій Цезар почав публікувати «Діяння сенату», а згодом «Щоденні громадські дощечки», на яких записували хроніку подій. Приблизно з 911 року в Китаї почав виходити «Цзінь бао» («Столичний вісник»).

Вважається, що перша газета вийшла друком у 1605 році у французькому Страсбурзі. А от перше успішне щоденне видання з’явилося в Британії – газета The Daily Courant друкувалася з 1702 по 1735 рік. З часом і з розвитком суспільства преса сформувалася як впливовий соціальний інструмент під титулом «Четверта влада» (Fourth Estate – «четвертий стан»). Цей вислів, який згодом став терміном, приписують Томасу Карлейлю і Жан-Жаку Руссо.

В Україні журналістика як професія виникла в ХІХ столітті. Наступні 100 років вона намагалася розвиватися, але шансів на те у неї було обмаль – журналістам дозволялося рухатися вузькоколійкою марксизму-ленінізму, агітації-пропаганди – все інше було полем суцільних табу. З початком незалежності відбулось відродження традицій української журналістики.

Понеділок, 10 червня 2019 00:00

Геній людяності

Автор

 

На данном изображении может находиться: 1 человек

 

На данном изображении может находиться: 2 человека, люди стоят и в помещении

 

На данном изображении может находиться: 1 человек, стоит и в помещении29 травня в Миргородській міській публічній бібліотеці для дорослих ім. Д. Гурамішвілі була представлена нова книга, яка доповнює нову сторінку краєзнавства Полтавщини, а називається вона «Геній людяності». 

Переважна більшість українців або народилися, або живуть в селах. Відходять покоління, приходять нові… Що ми знаємо про своє село? Чи дослідили його історію? Чи розповіли про видатних людей? Чи визначили і вирішили проблеми? Саме такі питання і ставила собі повсякчас авторка книги Світлана Сергіївна Таран і зрозуміла, тільки книжка спогадів може розказати нащадкам, як жили, куди йшли, про що думали її земляки,односельці з села Петрівці. Так з`явилася на світ її книга «Геній людяності». Книга , яку вона присвятила сторіччю від дня народження Павла Степановича Іваненка, голові колгоспу, якій за короткий час вивів господарство в передові не тільки на Миргородщині та Полтавщині, а воно стало відомим на весь колишній Радянський Союз. Колгосп Міліонер-головний показник діяльності, а ще Світлана Сергіївна згадала про відомих мешканців села Петрівці, які принесли славу нашому краю та продовжують розвивати та примножувати його славетну історію.
Пані Світлана народилася у 1942 році, в сім`ї сільських інтелігентів: батько Сергій Артемович, працював завідувачем, а мати Анастасія Луківна фельдшером у дитячому будинку у Машивському районі Полтавської області. Після евакуації дитячого будинку в Саратівську область і передачу дітей в місцевий дитбудинок, батько пішов на фронт і загинув, а мати із двохрічною Світланкою на руках повернулася на Миргородщину. У 1949 році Анастасія Луківна була направлена фельдшером – акушером у село Петрівці. Невдовзі, Світланці доля подарувала другого батька, мудрого наставника, зразок для наслідування, Іваненка Павла Сергійовича з яким їй довелося зростати, виховуватися, жити поряд з ним у сім`ї протягом 20 років. Після школи, юна дівчина вступає до технікуму плодоовочівництва, працює у Криму за спеціальністю агронома, ввечері відвідує 10 клас вечірньої школи, бо дуже хотіла стати вчителькою і в 1961 році мрія збувається, Світлана стає студенткою педінституту після закінчення стає вчителем хімії та біології . Їй було з кого брати приклад: Іваненко П.С. жив, працював навчився. Знову працював і навчався, передавав знання і досвід оточуючим, тому не могла пані Світлана вчинити інакше,вона вирішила увічнити пам`ять про батька , узявшись за перо.
Невблаганно і швидкоплинно біжить час, постійно виникають нові події, явища, факти, змінюється життя, ситуації... І те, що трапилось сьогодні, завтра вже стає надбанням історії. А знати, що було раніше, історію свого рідного краю, свого міста чи села, знати свій родовід – це священний обов’язок кожного із нас. Той, хто пам’ятає і знає минуле, значно краще озброєний досвідом, глибше розуміє сучасне, чіткіше уявляє, а то й передбачає. Книга «Геній людяності» про історію «малої Батьківщини» - це як сплата боргу пращурам, сучасникам і потомкам, спроба відкрити віконце у своє минуле. З болем чуємо, як зникають з карти, вимирають українські села. І що особливо прикро: зникають не тільки з карти, а й з нашої пам’яті. І ми просто права не маємо існувати безбатченками на цій землі…
Презентована книга розповідає про історію розвитку та становлення села, видатних людей та їх досягнення, а також про героїв сьогодення. Ця книга матиме почесне місце на полицях шкільних бібліотек, для проведення уроків краєзнавства та в родині кожного місцевого жителя

 Приходьте до Миргородської міської публічної бібліотеки для дорослих ім. Д. Гурамішвілі і бібліотекар обов'язково порадить книги, які Вам сподобаються.

На данном изображении может находиться: 1 человек

 

 
Вівторок, 28 травня 2019 00:00

Роман Іваничук

Автор
Вівторок, 28 травня 2019 00:00

Симон Петлюра

Автор
На данном изображении может находиться: 1 человек

 

На данном изображении может находиться: 2 человека, люди сидят и в помещении

 

На данном изображении может находиться: 3 человека, люди сидят и в помещении

Суперечки навколо його постаті не вщухають протягом багатьох десятиліть, привертають до себе увагу сучасників та істориків, спонукаючи до піднесення імені з одного боку та паплюження з іншого. Проте, однозначно: ця людина надзвичайно цікава як особистість, між реальним життям якої і міфом навколо нього є суттєва різниця.
То хто ж насправді Симон Петлюра? Зрадник і людиноненависник чи, навпаки, гуманіст і герой?
На зустрічі, що відбулася в нашій бібліотеці 23 травня 2019 року, звучали різні думки, але у висновку дійшли, що більшість його рис дійсно є позитивними.
Петлю́ра, син Василя Петлюри (10 [22] травня 1879, Полтава, Російська імперія — 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917). Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника). Народився в передмісті Полтави, нині Україна (тоді Російська імперія). Був третім сином у родині, мав трьох братів, п'ятьох сестер, ще троє померли в дитинстві. Батько — Василь Павлович Петлюра (? — 1909), міщанин; маючи три екіпажі та двох найманих робітників, орудував візницькою справою. Мати — Ольга Олексіївна (? — 19.01.1919), з давнього полтавського роду Марченків, мешкали поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Її батько, овдовівши, постригся в ченці, взявши ім'я Аркадій. Він став одним із співзасновників Київського Іонівського скиту, помер у сані ієромонаха. Родина Петлюр мешкала в старому трикімнатному будинку № 20 по Завгородній вулиці (тепер — вулиця Зигіна). Усі діти в сім'ї отримували виховання в українській релігійній духовно-побутовій атмосфері.
У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковно-парафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). У 1900 під враженням виступу Миколи Міхновського на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка вступив до лав Революційної української партії (РУП). У 1901 брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляючи громаду духовної семінарії, хоча на той час за свою політичну діяльність вже був виключений з навчального закладу.
Навесні 1902 став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній петиції, під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест із закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще близько півсотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи[7]. Незабаром ці ж активісти взяли участь у селянських виступах у 1902 році. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени 1902 виїхав на Кубань.
На новому місці взяв участь в організації в Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 році у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській[ru], згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федіра Щербини, котрий за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами впорядковував архіви Кубанського козацтва. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру ув'язнили в Катеринодарській в'язниці. Друзі посприяли звільненню заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.
Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904, змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон, разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон. Згодом виїхав до Львова, де на той час розташовувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.
Після оголошення в жовтні 1905 політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював у «Громадській думці», після її заборони — у газеті «Рада». На II з'їзді РУП, на якому партія отримала нову назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами[10]. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба. У січні 1906 разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після випуску шести випусків видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня 1906 року — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 до 1908 року — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».
У 1908—1910 проживав у Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі. Був присутній на похованні товариша, авіатора Лева Мацієвича, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.
На початку 1911 переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним з 1910 і зареєстрованим 1915 року). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911—1941). Петлюра влаштувався рахівником у товаристві убезпечення «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912—1914). Поступово з пересічного рахівника і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Федір Корш передрікав йому світову славу:
« Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у давнину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля. »
Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.
На початку 1916 добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебував на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився в Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після повалення самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917), на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, у свою чергу, делегувала його на I Всеукраїнський військовий з'їзд (5–8 травня 1917) в Києві.
На з'їзді Петлюра був обраний до Українського генерального військового комітету (ГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до Центральної Ради. 28 червня обраний до Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім, рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада розіслано відозву Петлюри до війська:
« »
Зорганізував сердюцькі дивізії, очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії у столиці. Під час революційних подій кінця 1917 — початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії і приклався до його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку.
Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). У Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Леоніда Пятакова. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Соціалісти, які домінували в уряді, зважили на вплив і популярність отамана в армії та знову приписали Симонові Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок, 12 березня 1918 року його усунуто від командування Гайдамацьким кошем.
Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч у баталіях відстоював Україну — Олександр Удовиченко, Микола Чеботарів, Сергій Дельвіг та Омелян Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч, як засвідчив приклад останнього, не всі вони виправдали його довір'я.
Наприкінці березня 1918 очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнський союз земств.
Не позбавлений особистих амбіцій Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 року) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Всеукраїнського союзу земств, ставши не лише політичним суперником Павла Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Вів культурно-просвітницькі справи — організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі. Як згодом висловився його опонент Борис Стеллецький:
« … значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом[17].
»
Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середнє селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок «Централ», «Українбанк» та «Дніпросоюз», дії яких він координував через Союз земств. Того часу Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого москвофільськи налаштованих великих землевласників та космополітичного «ПРОТОФІСу».
27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з Миколою Поршем, Юрієм Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, Петлюру утримували в Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 року). Зрештою, за допомоги Микити Шаповала, встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами в Рейхстазі, котрих змогли переконати посприяти звільненню політв'язня. Відтак із Берліна вчинено сильний тиск на німецьке військове командування в Україні. Колишній держсекретар Гетьманату Микола Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від Скоропадського, у котрому той писав, що
« … змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, які загрожували в іншому разі звільнити його силою. »
Цей факт погрози німців підтверджував і колишній міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко. 12 листопада 1918 року, напередодні антигетьманського виступу Директорії до котрої, через тиск на нараді представників війська, був обраний заочно, Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції Української Держави Андрієм В'язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — місця дислокації загону Січових Стрільців Євгена Коновальця.
Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ Олександра Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. За добу він разом з Директорією переїхав із Білої Церкви до Фастова, де наступного дня приймав звіт Андрія Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військз території УНР. 14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.
У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірку членів Директорату доповнили представником від Західноукраїнської Народної республіки — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП. Наприкінці лютого відвідав Бережани та Стрий. 27 лютого в Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування Української Галицької Армії й польської армії. Під час зустрічі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків.
Рішуче вимагав оголошення війни РСФСР. Через протидію Винниченка, котрий прагнув порозумітися з московськими більшовиками, війну оголосили лише 16 січня — коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави. Отримавши одноособову владу над військом, поділив армію на три угруповування: Правобережне (під орудою Олександра Шаповала), Східне (Євген Коновалець) та Південне (Андрій Гулий-Гуленко).
9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак вже наступного дня під тиском Збройних сил Півдня Московщини (ЗСПР) був змушений полишити місто.
Щодо стосунків Симона Петлюри з Євгеном Петрушевичем, то вони визначались, зокрема, відмінностями світоглядів. (перший за своїми переконаннями був націонал-соціалістом, другий націонал-демократом). Обидва діячі мали частково різні тактичні бачення шляхів виходу зі складної ситуації, в якій опинилась УНР та ЗУНР (зокрема, Петрушевич вважав необхідним негайно створити правий уряд, який вів би перемовини з Денікіним). Існував дуалізм армій та урядів.
Головний отаман перебував у містах Чортків, Борщів, де 8 липня 1919 року проводив переговори з Президентом ЗУНР. Історик Василь Іванис вказує на те, що Петлюра був відомим у Галичині серед мас, існував «1-й Тернопільський полк імени С. Петлюри». На зустрічі, враховуючи безвихідність ситуації, ухвалили рішення про відхід УГА та уряду ЗУНР за річку Збруч.
Восени ситуація погіршилась — тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. За спогадами Олександра Доценка, Петлюра в ці дні зазначив:
« Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви сами загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою… »
Зрештою командування УГА — Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек та Альфонс Ерле — не ставши питати згоди чи поради з Євгеном Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська» самочинно підписали сепаратний Зятківський договір з командуванням ЗСПР. Це саме в той час, коли, згідно з передбаченням Петлюри, біла армія перебувала напередодні своєї остаточної ліквідації армією більшовиків. Ситуація погіршувалась тим, що відразу після його підписання війська генерала Антона Денікіна, користуючись нагодою, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишились без прикриття. 9 листопада в Кам'янці-Подільському Петлюра скликав спільне засідання Директорії і уряду для обговорення питання про «зраду» частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Договір з білогвардійцями після перегляду умов у Одесі17 листопада був офіційно підписаний — УГА віднині підпорядковано ЗСПР, вирішення політичної долі ЗУНР за договором не розглядали, оскільки на той час то була «держава без території». Текст договору потрапив до штабу Петлюри 26 листопада, під впливом чуток про «галицьку зраду» та ще не знаючи, що група Січових Стрільців лишилась у складі Збройних сил УНР, гайдамаки Омеляна Волоха роззброїли стрілецький полк Івана Андруха, але ситуацію змогли владнати.
2 грудня 1919 року за погодженням з Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з Андрієм Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. Андрій Жук, на початок політичної діяльності котрого великий вплив мав Симон Петлюра, але згодом, зважаючи на власні кооператорські інтереси, перейшов на бік захисту позицій уряду ЗУНР, вважав її помилкою. 4 грудня 1919 року делегація ЗУНР, на чолі з Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві. 5 грудня Головний отаман віддав наказ про перехід армії в Зимовий похід.
6 грудня виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали в квітні 1920 року Варшавський договір, який однак не був ратифікований УНР та РП.
У серпні 1919 року в Польщі перебувала дипломатична місія на чолі з Пилипом Пилипчуком, що негативно розцінила частина галицьких політиків. Власне їх обурили не так самі перемовини, як організована польськими урядовцями фальсифікація їхнього перебігу, котру уряд ЗУНР сприйняв за правду. До цього особливих зусиль приклав Ян Падеревський з використанням псевдодипломата «від УНР», полковника Б. Курдиновського, котрий, не маючи на те жодних прав та повноважень підписав ряд документів. Петлюра, дізнавши про існування та діяльність останнього, наказав Андрієві Лівицькому негайно викликати його до Кам'янця, аби зупинити злочинну діяльність та вимагати пояснень. Курдиновський, дізнавши про це, отримавши гроші від Падеревського, наступного дня втік до Парижа[37]. Договір, підписаний ним, а також заяви Пилипчука були визнані недійсними на спільному засіданні Директорії УНР та уряду ЗУНР 26 вересня 1919 року в Кам'янці-Подільському. Головний отаман у цей час переважно перебував безпосередньо на фронті, Андрій Макаренко та Федір Швець вели кабінетні розбірки з Євгеном Петрушевичем. Зрештою вирішено послати до Варшави спільну дипломатичну місію з представників Директорії та Диктатури задля встановлення перемир'я та протибільшовицького фронту. Місія за згодою Петрушевича[23], на чолі з Лівицьким, відбула до Варшави 3 жовтня.
Наприкінці 1919 року Україна опинилась у вкрай тяжкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями, що вимагало негайних рішень. Як зазначав Петлюра в листі до міністра закордонних справ Лівицького:
« В цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати, — дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніше: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключання договору з Польщею[39].
»
4 грудня 1919 року через свого ад'ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу.
Підписали Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра дав згоду визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Юзефа Пілсудського скасував наміри розширення території Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР.
Втім, зрештою, цей союз призвів до чергової зради з боку Польщі, котра під час укладення Ризького миру порозумілася з більшовицькою Москвою, зігнорувавши уряд УНР та його вимоги, і віддавши колишнього союзника на поталу мілітарно сильнішому ворогові.
З листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).
31 грудня 1923 року виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.
У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.
Після еміграції Симона Петлюри у Полтаві залишилися дві його рідні сестри й племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 році їм надали в пожиттєву власність будинок брата. Навесні 1937 року їх усіх заарештували ніби-то за активну контрреволюційну діяльність і засудили по 1-й категорії — до розстрілу[42].
Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом. Вважають, що той нібито був агентом ОДПУ, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограда до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.
Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками вбивства, почали бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж якнайшвидше переправили до найближчої лікарні «Шаріте», але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБПетро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США[45].
Петлюра похований у Парижі на цвинтарі Монпарнас на ділянці № 10.[46] 40 польських генералів, в день похорону Симона Петлюри стали на коліна в костьолі у Варшаві.

Понеділок, 20 травня 2019 00:00

На роботу в вишиванці

Автор

На данном изображении может находиться: 4 человека, люди улыбаются, люди стоят и на улице

"На роботу в вишиванці" під таким девізом пройшов день вшиванки у працівників закладів культури. Миргородська міська публічна бібліотека для дорослих ім. Д. Гурамішвілі, та користувачі біблоіотеки  і студенти "Університету третього покоління" звісно приєдналася до цього флешмобу.

Президент України Петро Порошенко підписав указ про відзначення у 2019 році Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні та 75-ї річниці вигнання нацистів з України. Український народ безмежно вдячний тим, хто ціною власного життя здобув перемогу над жорстоким ворогом під час Другої світової війни, і завжди буде пам᾿ятати військову доблесть та героїзм наших співвітчизників. Шість довгих років палахкотіла Друга світова війна. Про неї створено історичні праці, літературні та музичні твори, живописні полотна, про неї розповідають документальні та художні фільми, театральні вистави, мемуари, але тема Другої світової війни це тема, яка залишається вкрай болючою для українського народу .На перший погляд, можно стверджувати, що вже все начебто сказано, все вивчено, все доведено. Але... ХХ століття до сьогодні нараховує чи не найбільше білих плям у дослідженні тих чи інших історичних подій. Не виняток й історія Другої світової війни, дослідники якої у ХХІ столітті надають нам нові й нові факти — свідчення тих страхітливих подій, які відбувалися під час воєнного лихоліття в Україні. Ви ознайомитесь, з де якими книгами, які висвітлюють причини виникнення Другої світової війни, відтворюють широку панораму подій від початку війни 1939 року до капітуляції нацистської Німеччини.

Понеділок, 13 травня 2019 00:00

Всесвітній день вишиванки

Автор
Нет описания фото.

 

Нет описания фото.

Сьогодні одягнути вишиванку це не данина моді, це вже звичка, бо справді цей одяг  закладений в нашому генетичному кодові.

Миргородська міська публічна бібліотека для дорослих ім. Д. Гурамішвілі запрошує заглянути в наше арт-вікно «Ой, яка ж ти гарна, сорочка вишивана», де представлені, як і сучасні сорочки, так і сорочки, що мають свою історію.

В читальній залі діє книжково-ілюстративна виставка «Любов’ю квітнуть вишиванки», ви можете ознайомитися з історією вишивки та обрати візерунок для своєї вишиванки на свій смак

Ідею акції «Всесвітній день вишиванки» у 2006 році запропонувала студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. А поштовхом до реалізації ідеї та святкування стала вишиванка Ігоря Житарюка, яку він регулярно одягав на пари, як і чимало інших студентів. Леся запропонувала одногрупникам та студентам обрати один день і всім разом одягнути вишиванки. Спочатку вишиванки одягнули кілька десятків студентів та кілька викладачів факультету. Та вже протягом наступних років свято розрослося до всеукраїнського рівня, до нього почала долучатися українська діаспора по всьому світу, а також прихильники України.

Ідеєю свята є збереження українських цінностей та їх популяризація серед молоді та населення загалом. Свято не передбачає обов'язкових заходів, окрім одягання вишиванки. Хоча протягом усієї історії заходу з ініціативи студентів, школярів, громадських та культурних діячів проводяться концерти, хода, конкурси, вечорниці, ярмарки. Саме ж свято запрошує кожного свідомого громадянина до абсолютно простого вчинку — одягнути вишиванку і в ній піти на роботу чи на навчання. Разом із тим, така дія має глибокий контекст, адже йдеться про вираження своєї національної та громадянської позиції, культурну освіченість та духовну свідомість. Як показує досвід, люди в День вишиванки завжди піднесені та усміхнені, адже в стародавньому одязі закодовано багато символів сили, добробуту, краси та оберегів.

У цей день вже традиційно організовують цікаві конкурси у мережі, наприклад, «Найкраща вишиванка» або «Найкраще фото» у вишиванці. Фото у вишиванках викладають у мережу не лише жителі України, а також і українці за кордоном.

 

Сторінка 1 із 26